Герберт фон караян

Герберт фон Караян в 1938 Герберт фон Караян (Нім. Herbert von Karajan- 5 квітня 1908 році, Зальцбург, Австрія - † 16 липня 1989 Аніф, Австрія) - австрійський диригент. За визнанням газети New York Times [Джерело?], Герберт фон Караян є одним з найбільш відомих і впливових диригентів світу.
З 1916 року по 1926 рік навчався в консерваторії Моцартеум (Mozarteum) в Зальцбурзі. У 1929 продирижировал оперою Ріхарда Штрауса "Саломея" (Salome) в Фестивальному театрі Зальцбурга. З 1929 по 1934 був першим капельмейстером (Kapellmeister) в міському театрі міста Ульм в Німеччині.
У 1935 Герберт фон Караян став членом нацистської партії. Це дало значний поштовх його кар'єрному просуванню - в тому ж році він став наймолодшим генеральмузікдіректор (Generalmusikdirektor) Німеччини, в 1937 відбувся перший виступ Караяна з Берлінським філармонічним оркестром і в Берлінському державному оперному театрі в опері Бетховена "Фіделіо". Величезний успіх мали його виконання опери Ріхарда Вагнера "Трістан і Ізольда". Також диригент гастролював в Брюсселі, Стокгольмі, Амстердамі та інших містах. У ці ж роки Караян здійснює багато записів на студії Deutsche Grammophon.
Воєнні роки диригента
У роки Другої Світової війни Герберт фон Караян - головний диригент оркестру Берлінської опери Staatskapelle Berlin, його призначенням сприяло заступництво Германа Герінга. Всього в 1941-1945 роки він провів близько 150 вистав. У 1942 році Герберт фон Караян був одружений на Аніті Гутерман, донці відомого виробника швейних машин.
У 1946 році у Відні з Віденським філармонічним оркестром відбувся перший післявоєнний концерт Караяна, потім окупаційна радянська влада наклала заборону на його виступи як диригента внаслідок його членства в нацистської партії в 1947 заборону було скасовано. Пізніше колишнє членство в нацистській партії ставало причиною того, що деякі музиканти, наприклад Ісаак Стерн, Артур Рубінштейн та Іцхак Перлман відмовлялися грати з Караяном.
У 1948 Караян став художнім керівником Товариства друзів музики (Gesellschaft der Musikfreunde) у Відні. Диригував також в оперному театрі "Ла Скала" в Мілані. Однак, найзначнішою в цей період була його робота з недавно створеним оркестром "Філармонія" (Philharmonia Orchestra) в Лондоні. Завдяки йому цей оркестр увійшов в число кращих оркестрів світу. У 1951 і 1952 роках диригував спектаклями в Байрейтском оперному театрі.
Берлінський філармонійний оркестр
У 1955 був призначений довічним музичним керівником Берлінського філармонічного оркестру як наступник Вільгельма Фуртвенглера. З 1957 року по 1964 рік був художнім директором Віденської державної опери, був тісно пов'язаний з Віденським філармонічним оркестром і Зальцбургским фестивалем, де він заснував Великодній фестиваль. Продовжував диригувати і записуватися аж до своєї смерті в 1989 році.
Караян зіграв важливу роль в закріпленні формату цифрового аудіозапису на компакт-диски (близько 1980). Він сприяв визнанню цієї нової технології своїм авторитетом і брав участь в першій прес-конференції, присвяченій випуску цифрових аудіозаписів на компакт-дисках. Перші прототипи компакт-дисків були обмежені часом звучання 60 хвилин. Існує твердження, що стандарт часу звучання 74 хвилини був введений для того, щоб вмістити Дев'яту симфонію Бетховена, а існуючий на той момент архів записів Караяна і його явно виражені побажання зіграли в тому видатну значну роль.
Манера Караяна
Творчу манеру Караяна характеризують універсальністю, витонченим, лакованим, чуттєвим звуком. Однак, на думку критиків, така манера не однаково підходить для музики різних стилів. Наприклад Путівник по компакт-дисках видавництва Penguin Books (Penguin Guide to Compact Discs) дає протилежні характеристики його записам "Трістана та Ізольди" Вагнера і "Паризьких симфоній" Й. Гайдна:
Репертуар Караяна складали переважно твори композиторів минулих століть, а також твори сучасників, написані до 1945 року (композиторів як Г. Малер, А. Шенберг, А. Берг, А. Веберн, Б. Барток, Я. Сібеліус, Р. Штраус, Дж. Пуччіні, А. Онеггер, С. Прокоф'єв, К. Дебюссі, П. Хіндеміт, І. Стравінський). Виняток становлять Симфонія № 10 Дмитра Шостаковича (1953), записана двічі, а також виконав прем'єру "Комедії на кінець часів" ( "De Temporum Fine Comoedia") Карла Орфа в 1973.
Відео