Ірен френ про дискримінацію жінок-літераторів у франції: "жодна з моїх книг не" миленька "!

Ірен Френ про дискримінацію жінок-літераторів у Франції: "Жодна з моїх книг не" миленька "! 12 коментарів

18 лютого 2016 о 9:50
Аліна Шарко

Ірен Френ, французька письменниця родом з Бретані. Про своє дитинство розповіла в книгах "Узбережжя любові" (2001) і "Будинок біля джерела" (2000). У 1979 році дебютувала книгою про історію судноплавства "Коли бретонці населяли моря". Крім історичних тем письменницю хвилюють і проблеми становища жінок в суспільстві. На ХХIII Мінській міжнародній книжковій виставці Ірен Френ була почесним гостем стенду Франції. Вона провела зустріч "Жінки і література" з відвідувачами виставки. Представляємо найяскравіші фрагменти зустрічі, а також її ексклюзивне інтерв'ю.

Ірен Френ про дискримінацію жінок-літераторів у франції: "жодна з моїх книг не" миленька "!

- Часто, коли говорять про "жіночу літературу", мають на увазі щось сентиментальне, мова заходить про якихось специфічних темах - про будинок і любові. Пов'язано таке подання з тим, що довгі роки жінки тільки це і бачили, світ для них був обмежений перерахованим.

Чи є різниця між письменниками і письменницями? Різниці немає. Однак жінки повинні вибратися зі створеного для них каркаса, цього історично зумовленого кокона (всередині якого є тільки домашні справи і почуття). Але для цього потрібно багато читати, бути цікавою, подорожувати, відчувати себе вільною. Навіть якщо чоловіки будуть не згодні з вами...

- Ви феміністка?

- Я не належу ні до яких політичних об'єднань. З іншого боку, все своє життя борюся за відстоювання гідності жінок, підтримую ряд громадських ініціатив, зокрема щодо боротьби з насильством в сім'ї. У Франції багато жінок, які страждають від насильства, і їм необхідно відчувати себе захищеними, знати, що є законодавчі інструменти, що дозволяють повернути їм людську гідність. Ми постійно виступаємо за рівність дівчаток і хлопчиків у школі, за рівність чоловіків і жінок на роботі.

Я - за м'які, неагресивні методи. Рух FEMEN, на мій погляд, діє агресивно, жорстко, я проти таких методів.

- З якими проявами дискримінації за статевою ознакою ви особисто стикалися?

- Одного разу мені вручили дуже престижну у Франції літературну премію. І на якомусь етапі я зрозуміла, що була єдиною, хто не отримав за неї грошову винагороду. Подивилася список лауреатів: ті, хто був до і після мене, гроші отримали (вони всі були чоловіками). Зазначу, це була літературна премія французької Військової морської академії. Мабуть, військовим було ніяково давати премію жінці.

Я підготувала організаторам лист, в якому виклала обставини, і своє припущення про дискримінацію за статевою ознакою. Після чого, природно, комісія принесла вибачення і премію я отримала. В іншому випадку справа могла отримати широкий розголос, а комісія цілком могла перестати існувати. До речі, розмір винагороди був невеликим, так що боролася я за ідею, а не за гроші. Додам, я з Бретані, а там живуть люди з сильним характером, вони вміють чинити опір.

Прошу врахувати, ця історія трапилася зі мною 5 років тому у Франції, не в Афганістані, не в країні з режимом талібів або ІГІЛ. Причому сталося таке з публічною людиною - я у Франції досить відома людина.

- Літературні критики також не довіряють жінкам-письменникам?

- Якщо критики кажуть про текст, написаному чоловіком, то це "чудово", а про текст жінки - "чарівно", "ніжно". Вони відносяться до жінок з упередженням, "милий текстик" - це не про літературу.

Сьогодні в літературі повинні бути ті ж цінності, як і сотні років тому. Я як автор має думати про те, чи виходять мої тексти сьогодні на рівень універсального розуміння певної проблематики або не виходять. Розкриваю я тему чи ні? І я ніколи не писала "миленьких текстиків", жодна з моїх книг не "миленька", я розглядаю серйозні питання.

Ось як вибирає книгу читач? Дивимося на обкладинку, читаємо на звороті про що вона, потім перегортаємо і переглядаємо текст. Якщо ніяких емоцій книга не викликає, а текст "миленький", то ймовірно, купувати цю книгу ви не станете. Треба, щоб у книзі були питання і щоб захотілося знайти на них відповіді... В інших випадках це тексти, які не мають літературної цінності.

Мої подруги-письменниці так само, як і я, вважають, що нас, жінок, штучно обмежують у виборі тем. І багато хто впевнений, що було б здорово просто писати під чоловічим псевдонімом і не показуватися на телебаченні, не говорити на радіо, не бути присутнім в соціальних мережах і інтернеті, тоді б все сприймали тільки твою літературу, без прив'язки до того, хто цей письменник - чоловік або жінка. Але в наш час це неможливо, ЗМІ працюють так, що залишитися в тіні власної слави не вийде.

- Чи є, на ваш погляд, психологічне підгрунтя такого ставлення з боку чоловіків до жінок в літературі?

- Писати добре можна тільки про те, в чому ви розбираєтеся. Про те, що добре знаєте, про те, що самі пережили. Чоловікам складно зрозуміти нас, нашу психологію і проблеми, з якими ми, жінки, стикаємося протягом життя. І це нормально. Вони не можуть зрозуміти наш внутрішній світ, і тому виникає така реакція на літературу, створену письменницями, вона їх дещо відштовхує.

Я б порівняла цей ефект з ситуацією, коли жінки базікають між собою, обговорюють свої проблеми, раптом в приміщення входить чоловік і каже "о, ні, я пішов!", Тому що його лякає те, що він може почути.

Може бути, в "жіночої" літератури відбувається щось подібне: чоловіки відкривають для себе "жіночий світ", і їм стає трохи страшно, вони кажуть "це миленький текст, а як література для мене це неважливо".

Але у жінок є особлива сила - ми завжди знаємо, що чоловіки думають про нас. Тому що ми їх слухаємо, а вони нас - ні. Так що, чоловіки, прислухайтеся до нас, читайте наші книги, і, можливо, тоді ви зрозумієте тонку жіночу душу. До слова, то, що пишуть вони про нас у своїх романах - це треба активніше обговорювати, треба дискутувати, необхідний діалог.

- Хто частіше пише для дітей? У Франції дуже багато чоловіків - дитячих письменників.

- Є така специфікація у Франції, як "література для дітей та юнацтва", письменники, які з нею працюють, знають багато про дітей, про цей світ, тут пишуть і жінки, і чоловіки.

І я теж писала для дітей. У мене є книга "Шоколадна фея" (1995), її дуже добре оцінили читачі. Також вийшла моя книга "Король котів" (1996).

Я стала писати для свого онука, тоді я вперше стала дуже молодою бабусею, а моя дочка поїхала на час в США, і я доглядала за малюком постійно. Внучок погано їв - я вигадала шоколадну фею, коли він погано спав - з'явився король котів, який правив королівством снів. Але з цим королем котів були потім проблеми: до першої букви слова Roi (c фр. Король) R - я додала очі і вушка. А потім в школі онук постійно до цієї букві прірісовивал і очі, і вуха. Вчителька вирішила, що у дитини є психологічні проблеми. (Сміється). Довелося розповідати їй про казку.

- Казки допомогли вашому онукові з проблемами сну і апетиту?

- Так! Казки допомагають у складних ситуаціях! Адже діти проживають свої проблеми і в цьому знаходять вихід або рішення. До того ж вони розвивають уяву, креативність. Моєму онукові зараз 24 роки, він дуже творча особистість, вчиться у Вищій школі образотворчих мистецтв.

Я повинна сказати, що не писала дитячі книги спеціально. Вони з'явилися у мене інстинктивно, це була свого роду реакція, я писала, щоб захистити дитину в складній ситуації.

Казки пояснюють дітям світ. Читаючи, вони позначають свої страхи, вони їх проживають, пропускають через себе. Це нормально для дитини - боятися вовка. І в той же час так потрібно перемогти цього вовка. Тоді дитина може спокійно спати, в безпечному світі.

- Якісь "больові точки" повторюються у вашій творчості?

- Постійно! Вони до того ж конфліктують між собою, як це часто трапляється в сучасному світі. Є персонажі, які чинять опір тобі. Коли я недавно писала історичну книгу про Марію Кюрі, то дізналася секрет - ця жінка була найбільшим романтиком 19 століття! Література робить ближче якісь далекі до цього речі.

Мені доводилося і ридати, і не спати ночами, коли я писала. І ти немов шахтар у своїй шахті - все шукаєш і шукаєш свою "золоту жилу", поки не знайдеш її. А як побачиш, то черпаєш звідти "золото", поки можеш...

- Ваші читачі важливі для вас?

- Я пишу книги не для того, щоб вони добре продавалися в магазинах. У мене є бажання досліджувати, відкривати "заборонені шафки" (прямо як у дитини).

Шукаю матеріал для книги - їжу в Америку, щоб просто прочитати маленький щоденник в бібліотеці. Я писала про Марію Кюрі, і раптом виявляю - у неї був коханець! У Марії Кюрі! Вона була закохана, хотіла змінити своє життя, вона помилялася - і я це відкопала. І це більш цікаво для мене, ніж звична Марія Кюрі зі своїм мікроскопом. І читачам закохана Кюрі-людина ближче, ніж Кюрі-вчений, в своєму чорному платті.

Я не пишу книжок, про які можна сказати, що вони обов'язково сподобаються читачеві. Я не роблю товар, але - літературний продукт. Ніколи не знаєш, полюбить його читач чи ні.

Однак я сама обожнюю читача, він мене цікавить, тому я часто спілкуюся з людьми в книжкових магазинах. І ось чому я приїхала в Мінськ, на книжкову виставку. Мені цікаво - що за культура в цій країні? Є в мені щось від чужої культури, яку я зовсім не знаю? Щось універсальне, властиве всім? Це мене хвилює.

Я дещо знаю про своє, французькому читачі, моєму "вірному електораті", але що за межами Франції? Причетність - ось що я бачу в очах людей, з якими спілкуюся тут, це цікавить мене більше, ніж успіх. Я щаслива отримувати нові враження!

- І що ви помітили ще в білорусів? З боку, кажуть, видніше.

- Я бачу сприйнятливість. Глибину. Білоруси задають емоційні, пристрасні питання. Щось схоже я знайшла і в Марії Кюрі... Щось спільне для східнослов'янських країн.

У Франції, перед тим як випустити емоцію, замислюються. Білоруси почуттів не бояться, як мені здається. Я відчуваю, що тут дуже багато емпатії.

До слова, я родом з регіону Бретань, і ми схожі. У нас (бретонців і білорусів) схожа емоційна система. А ось парижани - вони інші. Хоча я можу "зробити" з себе парижанку, якщо захочу. Я навчилася цього (сміється).

Бретонці схожі на білорусів, ми більш автентичні. До того ж у нас суворий клімат, а це загартовує характер. І, звичайно, присутній такий фактор, як бідність. Це теж спільна риса. Ми, як і ви, пережили війну, моє місто, як і Мінськ, був майже зруйнований. Багато часу зайняло відновлення.

Проблеми зі здоров'ям виникли через перманентну бідності і ситуації банального виживання. Доводилося часом просто виходити. Прокидаєшся вранці з думкою: "А ні, ще не все скінчено".

І в Мінську я відчуваю схожий менталітет, коли треба боротися за виживання. І інстинктивно я тут себе почуваю добре.

Я - не з інкубатора, не чекаю, поки мені засунуть корм в дзьоб. Я - немов дика курка, яка щоранку змушена гарненько побігати, щоб знайти собі прожиток.

Висловлюємо подяку французькому посольству за допомогу в організації інтерв'ю та особисто пані Інні Маціенко.