Дружина рабина ирина абрамович: "в єврейському світі чоловік недосконалий, поки він не одружився"

Дружина рабина Ірина Абрамович: "У єврейському світі чоловік недосконалий, поки він не одружився" 58 коментарів

11 липня 2016 в 9:53
Аліна Шарко

На всі заходи, будь то виставка в музеї або дипломатичний прийом, мінський рабин Григорій Абрамович зазвичай приходить разом зі своєю дружиною Іриною. Вона не тільки прекрасно виглядає і завжди відкрита спілкуванню, а й належить до числа рідкісних жінок, які вміють створити атмосферу довіри і тепла. LADY вдалося з нею познайомитися. Ірина Абрамович з радістю дала інтерв'ю, в якому відверто розповіла про те, як зустріла свого чоловіка, як заради сім'ї відмовилася від мрії стати жінкою-рабином, і, звичайно, як же не поговорити зі справжньою єврейської мамою про виховання дітей!

Дружина рабина ирина абрамович: "в єврейському світі чоловік недосконалий, поки він не одружився"

- Народилася я в місті Біробіджані, це Єврейська автономна область, - почала розповідь Ірина. - Потім навчалася в Москві, закінчила факультет логопедії, я - логопед за освітою. Надійшла в Москві в Інститут сучасного іудаїзму. Відучившись там 2 роки, я отримала пропозицію продовжити навчання в Берліні, вивчати іудаїзм.

- Як ви познайомилися з чоловіком, рабином Григорієм Абрамовичем?

- У Німеччині, на міжконфесійній конференції. Він навчався тоді в Лондоні на рабина, я - в Берліні. У березні він закінчував навчання, ми багато переписувалися по інтернету... Не можу сказати, що це було кохання з першого погляду, але це було таке яскраве почуття, яке призвело до того, що жити окремо ми вже не могли. Була необхідність постійного спілкування. І в липні ми одружилися.

- У момент знайомства у вас вже було багато спільного.

- Моя єврейське життя почалася досить рано. У рідному Біробіджані були єврейські клуби, недільні школи... В Москві я працювала в сохнути - це єврейське агентство для Ізраїлю, закінчила курси, щоб бути мадріхом - "вожатим" по-російськи. Я викладала єврейську історію та традиції дітям, дорослим. І перший мій візит до Мінська відбувся, коли я приїхала на один з семінарів в якості лектора в 1999 році. Навіть не могла припустити тоді, що буду жити в Мінську!

Після трьох з половиною місяців знайомства ми одружилися з чоловіком, переїхали до Мінська. Він закінчив на той час свою освіту рабина і забрав мене...

- Ви відмовилися від планів стати рабином?

- Я розуміла, що не буває сім'ї, яка живе окремо. Звичайно, я могла залишитися в Німеччині, довчитися 4 роки, але я сумніваюся, що я б потім повернулася. Там сильне освіту, можливість працювати і розвиватися. Я вчилася на "рабінікал стаді" - раввинистической освіту. Я розуміла, що навіть якщо я довчити, ми не зможемо працювати в одному місці, два рабина зазвичай не працюють в одному місті. Сім'я, яка їздить один до одного в гості - такій сім'ї не судилося бути. Кому-то треба було чимось жертвувати. Я вибрала для себе сім'ю.

- Це було не легко?

- Момент розставляння крапок був досить важким. Я навіть не відразу залишила навчання, а взяла на рік відпустку, щоб морально підготуватися до того, що не буду там вчитися, що я відмовляюся отримувати європейську освіту. Але я про це не шкодую. Тут, в Мінську, я знайшла сім'ю, людей, близьких мені за духом, знайшла роботу всередині єврейських організацій.

- Ви з чоловіком працюєте разом?

- Ми визначилися, що працювати разом чоловік і дружина не повинні. Вони ж повинні один одному щось розповісти, їм повинно бути разом цікаво. А якщо "варитися" в одному офісі, будинку, буде нічим поділитися.

Ми вирішили, що будемо працювати не разом, але в одному напрямку - це єврейське освіту, культура, громада. Я 10 років працювала в єврейському культурному товаристві "Емуна", займалася молодіжними, сімейними програмами. Ми встановлювали пам'ятники, допомагали людям похилого віку.

А тут, в синагозі, де працює мій чоловік, я займаюся тим, до чого особливо лежить моя душа. Так з'явився канторской фестиваль - люди з усього світу співають єврейські молитви. У нас співав Ілля Певзнер, соліст Національної опери, він з нашої громади, а також солістка Олена Сало, яка не має ніякого відношення до єврейства. Співають підлітки, які хотіли б навчатися на кантора. Приїжджали навіть люди з Барановичів, під баян хором виконували твори... Роботи вистачає. Головне, не забувати, що є діти!

- Розкажіть про них.

- У мене троє дітей. Старший Олександр Аарон (11 років). Він уже великий хлопчик, займається бальними танцями і грає на кларнеті. Але танці поки в пріоритеті. Він каже: "Навіщо мені кларнет?". Єдиний аргумент - дідусь професійно грає на кларнеті і саксофоні, і це буде йому приємно. І ще йому кажу, що коли будуть фінансові проблеми - тільки кларнет зможе прогодувати (сміється). Як і всі діти, він не дуже готовий весь час займатися музикою. Але живе дитина бальних танцями, у нього висока категорія для його віку - D.

- Нечасте заняття для хлопчика...

- Я була проти бальних танців. Тут така довга історія. Олександр займався теквондо, тому що він невисокий худорлявий єврейський хлопчик, і я думала, що треба йому зайнятися спортом, щоб він не "отримував". Теквондо було з трьох років до шести. У нього навіть був зелений пояс. Але в сім років дитина заявив, що хоче танцювати. Був такий удар по мамі! Але я вирішила дати йому вибір: відвезла на єврейські танці - не вразило, на сучасні танці - не дуже, народні танці - там не було хлопчиків, його-то брали, але він не захотів. Привезла на бальні танці - і там він зустрів свого друга Мишка! Звичайно, вибираючи з танців, де він нікого не знав, він вибрав бальні. Шок був у дідуся, у тата... Ми вирішили, що раз ми дали вибір - він має на нього право. Подумали, що через півроку кине. Але півроку вже розтягнулися на чотири роки. Мишка давно кинув танці, а Олександр продовжує. І ми як батьки вирішили прийняти вибір сина. Я вже втягнулася - їжджу на всі змагання з ним, в цьому році тричі їздили в Москву, привезли 2 других та 2 третіх місця. Дитина в цьому розвивається. Я як мама можу тільки радіти, що він цим живе і радіє цій справі. Зараз вивчив новий танець - пасадобль і у вільний час постійно танцює.

- У вас адже ще дві дочки!

- Так, старша дівчинка Аліса Аснат. У дітей - подвійні імена, ми називаємо їх на першу імені, але для єврейських церемоній потрібна друга. Алісі 9 років. Вона теж у спорті і в музиці. В 3,8 віддали в художню гімнастику, у неї незрівнянні дані: вона складається на всі боки навпіл! Якби не природний талант, я б не віддала її на всі ці розтяжки. У сім років ми її забрали, бо у неї немає майбутнього в художній гімнастиці: вона невисокого зросту, як і батьки, а там потрібні довгі ноги. Я завжди заздрю гімнасткам: хочеться бути метр сімдесят і блондинкою (сміється). Це жарт, блондинкою не хотілося б бути, але від п'яти сантиметрів до зростання я б не відмовилася...

Так що я перевела дочку в клуб естетичної гімнастики "Сильфіда", де виступають командою. Про дітей я можу говорити безперервно...

- Вона теж займається музикою?

- Смішна історія зі скрипкою вийшла у Аліси. У лютому дитина каже: "Мені наснилося, що я граю на скрипці". Я кажу їй: "Доню, може, не на скрипці?". Тому що це "ії-ии" - скрип, який називають "отримання звуку" - мене лякав. Мамі треба вижити в перший рік занять!

У музичній школі у мене була подруга, я попросила її подивитися Алісу і сказати, що та не підходить. Я домовилася, а Алісу підготувала, що якщо на скрипку не беруть - підемо на флейту. Ми прийшли. Я потирає ручки. Дівчинка прогавила всі ритми, виконала всі завдання, знайшла все ноти. Подруга подивилася на її руки: "Дивись - у тебе маленький мізинчик, але... у мене він теж маленький, це не заважає бути хорошим музикантом!". І вона її взяла! Вона не змогла від неї відмовитися. Так що моя дочка грає на скрипці. Зараз я рада, що подруга мене не послухала: Аліса так любить скрипку! Іноді жартуємо - школа, гімнастика, скрипка - треба від чогось відмовитися. Вона жартує, що, може бути, відмовитися від школи? А що треба мамі? Бачити, що дитина щаслива, здоровий, успішний, обвішати медальками всю кімнату...

Молодша дочка - Амелія Абігайль, їй 4 роки. У неї дуже багато енергії! Вона ходила на вокал в цьому році, на акробатику, стрибає на батуті.

- Звідки у вас самої стільки енергії?

- Думаю, з сім'ї. Коли я народила старшого і середнього дитини - я продовжувала роботу: була лектором, робила заняття. А коли з'явився третя дитина, вирішила, що треба дати щось не тільки всім, але і сім'ї. Хочеться заповнити щось, дати дітям більше. Коли я бачу успіхи дітей, бачу віддачу, тоді хочеться робити ще більше.

І в громаді хочеться бачити віддачу людей. Бачу, що їм потрібно те, що я роблю, і підживлююсь від цього. Від того, що роблю потрібні речі.

Якщо буде складно фінансово - звичайно, піду в логопедії, візьму учнів. Але зараз, коли можу собі дозволити робити для людей щось інше - я отримую від цього задоволення. Коли з тобою радяться чи можуть знайти в тобі підтримку, або запропонувати допомогу - в ці моменти розумієш свою необхідність.

І таких людей багато, яким це відчуття необхідно. Раз на рік ми збираємося і їдемо в Борисовський будинок грудної малятка. Момент, коли ти можеш віддати частинку себе, свого тепла, привезти їм щось, побути з ними. Нехай це разово. Але ці дитячі очі... І це потрібно нам. Я роблю це для себе. Це як подарувати гарну річ: приємно догодити і подарувати саме те, що людина очікує. Тому я не люблю, коли дарують конверт з грошима.

- Дружина рабина чимось відрізняється від "звичайної" жінки?

- У реформістському іудаїзмі одна з важливих речей - рівність чоловіків і жінок. Вони можуть молитися разом, жінка може читати Тору і бути рабином у синагозі (це те, чого я хотіла, навчаючись в Німеччині). А дружина рабина - це щось інше. Це - жінка, яка допомагає приховати, виправити якісь речі, які можуть перешкодити рабина, під час служби, наприклад. Для мене важливий зовнішній образ мого чоловіка - він повинен бути гідним, і супровід його в усі місця, на посольські заходи, виставки...

Як до дружини рабина до мене приходять люди, щоб поговорити, потрібно їм у чомусь допомогти, щось підказати. Питання різні: як жити, як є, як вийти заміж, чи відправляти дітей до Ізраїлю і т.д. І, звичайно, питання ритуального обмивання, мікви. І я супроводжую жінок, дівчаток у цьому шляху. Це важливий момент - коли людина вирішує затвердити свою віру. І необхідно бачити поруч людину, якій довіряють, більше року людина вчиться, і в цей час часто потрібна порада, розмова.

- Є складності у дружини рабина?

- Важкий момент - це те, що на тебе весь час дивляться. Як ти виглядаєш, що ти їси, про що говориш. "Так чи вона робить, як треба?" - думають...

Перший час, коли ми одружилися, мене тут ніхто не знав. На весіллі було багато людей - і я знала трьох осіб. Адже чоловік - мінчанин, і він - патріот, свідомо повернувся до Мінська після навчання в Лондоні, хоча міг там залишитися.

Так ось, перший час люди дивилися навіть, що я їм. Якось у нас були гості, люди з громади, у них було величезне бажання подивитися в холодильник, не тримаю я чого забороненого? (Посміхається.)

Протягом 1 - 1,5 року до мене звикали, впізнавали мене. Я швидко знайшла спільну мову, такий характер - люблю, коли навколо мене багато людей. І стало легше в комунікації, упереджене ставлення пішло. Але тоді я зрозуміла, що мені необхідно відповідати якимось рамкам. Зараз мені багато прощається. У липні вже 13 років, як ми тут. Якщо я в майці і джинсах - вже не дивляться пильно і критично, як раніше.

Громада любить, коли наші діти беруть участь в релігійній службі, допомагаючи батькові: кажуть благословення на свічки, вино, халу...

Зараз пішло той час, коли я обмірковувала кожен день кожну деталь. Мене прийняли. Мені легко і комфортно, я всіх тут знаю і люблю.

Знаєте, є стереотипи: у рабина повинна бути сім'я і багато-багато дітей. Ми спілкувалися з рабинами іншого напрямку - Хабад. Сиділи і говорили: "у мене - семеро дітей", "у мене - шестеро", "у мене - троє дітей". Це елемент такої гордості. Діти - складові, без них не може бути рабина. Чоловік виконав заповідь перед Всевишнім тільки тоді, коли у нього є син і дочка. Якщо немає сина, то у чоловіка повинні народжуватися діти до тих пір, поки не буде сина: треба передати йому знання, досвід, релігійні заповіді.

Сім'я і діти навколо, які насичені єврейським утворенням, - це те, що повинно бути обов'язково в єврейському світі. "Отлепілі чоловік від батьків і пристане до своєї жінки" - тобто чоловік недосконалий, поки він неодружений. Іудаїзм каже: ти повинен бути досконалий, наповнений для інших. Дуже рідкісні випадки, коли рабин один, неодружений. Це принципова річ. Є випадки вдівця. Але рабин - це чоловік, дружина, діти.

Церемонії - внесення дитини в синагогу, стрижка першого локона, обрізання - все це відбувається за рахунок того, що рабин показує приклад громаді на своїх дітях. Повинен бути поштовх зсередини - синові рабина зробили обрізання, внесли його в синагогу... Тому рабина зазвичай і представляють з дружиною і дітьми.

- До вас приходять не тільки євреї?

- Так, у нас працює "чоловічий клуб", його керівник Андрій Дорофєєв. Він відкритий для всіх, хто цікавиться єврейською культурою, традиціями, Ізраїлем. У них є закрита група в "Фейсбуці", там триває обговорення тем. Мені цікаво, що думають люди, які до нас ходять. І я в цю групу надіслала запит близького друга нашої сім'ї, він відповів дуже ласкаво "ми всі тебе дуже любимо, ти хороший чоловічок, але ми тебе не візьмемо".

Якби в клубі були жінки, то чоловіки не могли б обговорювати політику, економіку на тому ж рівні сприйняття - у них більше фактів, ніж емоцій, в порівнянні з жінками. Ми дуже емоційні. На жінку легше натиснути, її легше направляти...

І це чудово, що у чоловіків є своя територія, окрема.

Є і клуб для мам "Я - мама", тут матері можуть поділитися своїм досвідом. Тут ніхто не змушує визначатися зі своєю національною приналежністю, але клуб спрямований на розвиток єврейської освіти і для дітей, і для мам. Завжди легше придумати яскраву ідею, зібрати подружок, тих, кому це цікаво, складніше все це розвивати і підтримувати. Керівник клубу Наталія Тимошина - може зацікавити, вона знає незрівнянно цікавих людей. Голова гільдії шеф-кухарів Білорусі з радістю прийшов до нас з майстер-класом і, знаючи, що ми дотримуємося правил кашрута, готував нам спеціальні гарячі бутерброди, розповідав, як можна зробити їх красивими, смачними, зробив хумус. Розумієте, ми не можемо покласти на масло ковбасу...

А ще у нас була жінка, яка розповідала нам про догляд за шкірою, за особою. Вона робила парафінотерапія. Але знову - через спектр єврейської освіти: для чого жінці бути красивою.

- І для чого?

- Щоб бути красивою в сім'ї. Щоб діти завжди вважали маму красивою, щоб чоловік завжди дивився тільки в напрямку своєї жінки. Щоб в сім'ї був затишок. Адже коли у жінки все добре, в сім'ї - краса і спокій. Коли жінка бігає і не встигає за собою стежити, вона також не встигає стежити і за будинком, і за культурою харчування, і за дітьми. А коли жінка стежить за собою, їй хочеться стежити і за всім іншим.

Ми також ходимо в театр. Тобто ідея клубу "Я - мама" в тому, що мама не повинна забувати про те, що вона жінка, їй треба не тільки огорнути теплом сім'ю, вона не повинна забувати про себе.

Наш єврейський центр "Бейт Симха" молодий, йому всього 5 років, хочеться його наповнювати життям. А будь-яка програма працює добре, коли у тебе є в ній особиста зацікавленість. Моїй молодшій 4 роки, я хочу, щоб вона розвивалася і отримувала хорошу освіту. І у нас з'явилася нова програма СТЕП (сучасний творчий єврейський підхід). Є дві групи: для дітей 4minus-5 років і 2minus-3 років. Є 3 педагога, працюють волонтери. Сенсорика, логіка, розвиток мови, розповіді про єврейські свята, єврейська музика, спів, танці - щонеділі півтори години - це час для дітей.