Мій шлях до ісціленію
Коли я зустріла Валеру, то тільки закінчувала школу. Йому було цілих 20 років, він був "крутий"
Гарний, модний з татуюваннями. Багато хто не проти були зустрічатися з ним. Але він помітив мене. Мене - сіру мишу і зубрилка. Я всіляко намагалася піднятися в його очах, зображувала круту, навіть татуювання зробила, в покарання за якою мене місяць нікуди не пускали і не давали дивитися телевізор. Але Валері, я про це не говорила, раптом він подумає, що я маленька і мене покарали батьки. Я побігла до нього, і говорила, що батьки не лізуть в моє життя.

Я запустила навчання, але мені було на це начхати. Нарешті мене не вважають "лохушкой", нарешті я крута. Батьки сварилися зі мною, забороняли з ним бачиться, але від цього я ще більше злилася і робила все наперекір.
І ось, одного разу він мене запитав: "Малюк, ти ж уже доросла?" Я образилася, мовляв: навіщо питаєш, сам не знаєш? І він тицьнув мені в руку тістечко.
- Що це?
- Спробуй, це не проста Пироженко там конопля.
Я злякалась. Але розуміла - це випробування. Він перевіряє, чи достатньо я доросла, щоб з ним зустрічатися. Я не могла провалити цей іспит. Думаючи, що на цьому все скінчиться (він зрозуміє, що я доросла) - я з'їла тістечко. Але ефект був зворотним: він подумав, що я дійсно та, за кого себе видавала. Я вже і сама не розуміла хто я: порядна дівчина, або вулична дівиця? Будинки - одна "маска", в школі - інша, з Валерою - третя. Я повністю заплуталася в собі. А Валера приносив мені нову дозу коноплі, запевняючи, що до неї не звикають. Але я звикла. Сама того не помітивши - звикла. І, на жаль зрозуміла це надто пізно.
Коли Валера мене кинув, награвшись. Я впала в глибоку і сильну депресію. Навіть не знаю від чого більше: від того, що немає Валери, або від того, що ніхто не принесе "Пироженко".
Тоді я почала красти гроші з дому, конопель мені було мало, і я почала, зрідка колотися. Життя моє, на піку 17 років, була закінчена. Я сходила з розуму. Я крала мамині коштовності, гроші і обмінювала їх на дозу. Але настав той день, коли вже нічого було забирати. І, одного разу, я мало не померла від ломки. Батьки не розуміли, що відбувається. Вони не могли повірити, що їх дочка наркоманка, і що це вона їх обікрала. Папа викликав швидку допомогу. Мене ледве відкачали.
А після виписки зі звичайної лікарні, мене відвезли до Одеси. Ні, не на морі, а на лікування від наркозалежності, в реабілітаційний центр "Полінар". Як сьогодні пам'ятаю ці ліжка, лікарів. Плачуть батьки, яких до мене не пускали. Лікування від наркозалежності - ось до чого я дійшла.
Мені здавалося, що все, що зі мною відбувалося за останній рік, було просто сном. Лікування тривало три місяці, потім ще реабілітація. У свої 17 я повинна була вчитися в коледжі, в Києві, а не проходити лікування наркоманії в Одесі, в клініці "Полінар". Але з часом саме якісне лікування наркозалежності в клініці Полинар, повернуло мене до життя.
Зараз, я намагаюся почати життя заново. Ми переїхали в інше місто. Я готуюся до вступу в інститут. І більше ніколи в житті не повернуся до наркотиків.