Істина

Істина
Зміст статті
  1. Класична філософія
  2. Некласична філософія
  3. Ігрова Істина: Відомі актори, що з'явилися в відеоіграх

Істина - одна з центральних категорій гносеології, правильне відображення об'єктивної дійсності в свідомості людини, його уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності. Світові новини з перших вуст.

У тлумачному словнику української мови істина трактується також як правда, як правило, твердження, судження, перевірене практикою, досвідом. У мовах програмування "істина" - одне з двох значень, які можуть приймати логічні змінні.

В українській мові слово "істина", як і його аналоги в ряді інших слов'янських мовах (напр. рус., Болг. Істина), пов'язане зі старослов'янським іст', істов' "Істинний, сущий". Аналогічне походження мають також слова "істота" і "існувати" (також підлогу. Istota, istnie), що дало підстави В. Далю говорити про тотожність понять існування і істини.

У польській і чеській мовах іменник "істина" був витіснений іменником "правда" (пол. prawda, чеськ. Pravda. Однак різний етимологічне походження слів "істина" і "правда" дає підстави говорити про різне їх первісне значення - якщо правда характеризує певну модель дії, то істина - модель існуючого..

У західно-європейських мовах на рівні етимології поняття правди і істини також взаємопов'язані. Зокрема мають спільне походження англ. truth і true, в романських мовах відповідні слова (напр. т. verita) походять від латинського Veritas - імені богині правди в римській міфології.

Питання визначення істини є одним з найважливіших у філософії з давніх часів. У Стародавній Греції поняття істини введено Парменидом як протиставлення думки. Пізніше вчення про істину розроблялося Платоном і Аристотелем. Гаутама Будда закликав "зберігати істину в собі, як єдиний світоч", а "чотири благородних істини" були покладені в основу буддистського світогляду.

Класична філософія

У класичній філософії, оформляється дві альтернативні парадигми трактування істини - одна з них грунтується на принципі кореспонденції як відповідності знання об'єктивному стану справ предметного світу (Аристотель, Ф. Бекон, Спіноза, Дідро, Гельвеція, Гольбах, Фейєрбах та ін.), Інша - на принципі когеренціі як відповідності знання іманентним характеристикам ідеальної сфери: утримання Абсолюту (Платон, Гегель і ін.), вроджених когнітивним структурам (Августин, Декарт), самоочевидність раціоналістичної інтуїції (Теофраст), чувс венним відчуттям суб'єкта (Юм), апріорним формам мислення (Кант), цільовим установкам особистості (прагматизм), інтерсуб'єктивної конвенцій (Пуанкаре) і ін.

Так, Аристотель у трактаті "Метафізика" писав:

Подібне протиставлення існуючому неіснуючому, як істинного помилковому зустрічається і в діалозі "Кратілус" Платона, де Гермоген дає ствердну відповідь на питання Сократа

Кореспондентська теорія лягла в основу діалектичного матеріалізму, в якій істинними визнаються уявлення, що правильно відображають об'єктивну дійсність. В. І. Ленін називав істинними уявлення, що "... не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини, ні від людства..."

Некласична філософія

У некласичної філософії істина позбавлена об'єктивного статусу і мислиться як форма психічного стану особистості (К'єркегор), як цінність, що "не існує, але означає" (Ріккерт і в цілому Баденськая школа неокантіанства), феномен метамови формалізованих систем (Тарський), спекулятивний ідеальний конструкт (Н. Гартман) і т.д. У контексті філософії життя і філософської герменевтики, дистанціюють пояснення і розуміння як взаємовиключні когнітивні стратегії, феномен істини виявляється принципово несумісним з науковим номотетична методом (Гадамер) і реалізує себе суто в контексті мовної реальності, що практично трансформує проблему істинності в проблему інтерпретації. Паралельним вектором некласичного трактування істини виступає позитивізм, в контексті якого істина також трактується як феномен суто мовного ряду, констітуюючісь в контексті проблеми веріфіковуваності.

Постмодерна філософія уникає формулювання проблеми істини взагалі, оскільки в якості єдиної і граничної предметності в постмодернізмі виступає текст, який розглядається як самодостатня реальність, співвіднесення якої до реальності об'єктивної не є актуальним. Мішель Фуко позначає статус істини як рід "ефекту", що виникає в результаті когнітивного вольового зусилля (через процедуру фальсифікації): "воля до істини... має тенденцію надавати на інші дискурси свого роду тиск і щось на зразок примусової дії".

Постмодернізм бачить свою програму у відмові від "дзеркальної теорії пізнання" - якщо для класичної філософії "головними ціннісними категоріями... є адекватність, правильність і сама Істина" (Джеймісон), то в постмодерністської філософії процес пізнання зазнає вирішального "зрушення", яка полягає в переорієнтації з фігури "безпристрасно точки зору індиферентного спостерігача" до фігури "взаємодії учасника" (Тулмин). Істина розглядається як "сукупність правил, згідно з якими справжнє відокремлюють від помилкового і зв'язку ють з істинним специфічні ефекти влади "(Фуко).

Найважливішим аспектом розгляду істини тому виступає тому аспект соціально-політичний: в основі будь-яких постмодерністських аналітик істини завжди лежить та презумпція, що, за словами Фуко, "істина належить цьому світу, в ньому вона проводиться за допомогою численних примусів, і в ньому вона має в своєму розпорядженні регулярні ефекти влади ".

Образ Істини в старосвітські часи, з точки зору християнства. істина в образі Ісуса Христа, ікона VI століття. Питаннями пов'язаними з пошуком істини, розумінням буття так чи інакше займаються всі відомі віровчення (християнство, мусульманство, іудаїзм, буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, тенгріанство, діалектичний матеріалізм, язичництво і т.д.).

Християнство ототожнює істину з особою Сина Божого - Ісуса Христа, якому приписуються слова: "Я дорога, і правда (), і життя" (Ін. 14: 6). У свою чергу вчення про Св. Трійці може трактуватися як твердження про єдність Істини, Правди з сущим, з Життям і значить брехні, брехні - зі смертю. Протиставлення істини брехні, як божественного диявольському простежується і в інших епізодах Євангелія. Показовим є питання Понтія Пілата до Христа - "що є істина", яке в євангельської розповіді залишається без відповіді (Ін. 18:37). В інших словах Христа "Ваш батько диявол, і пожадливості батька свого ви хочете виконувати. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в ньому. Як говорить неправду, то говорить зо свого, бо він брехун і батько брехні "(Ін. 8:44). Цим підкреслюється, що спрямованість волі розум них істот визначає їх причетність або до істини і до вічного життя (вічного буття), або до брехні - вічної смерті і небуття. Після гріхопадіння перших людей все люди схильні до впливу диявола, бо пророк Давид у поспіху говорив: "Кожна людина брехня" (Пс. 115: 1-2). Воскресіння Христове народжує надію на виправлення людської природи. Таким чином, в християнстві істина - це рятівна Особистість.

У більшості східних релігій, зокрема в індуїзмі і буддизмі при всій їх різноманітності істина розуміється як слово Учителя, який вказує вірний шлях до порятунку. Якщо наявність душі заперечується (буддизм) або ставиться під сумнів (древнекитайская традиція), то істина - це подолання ілюзії на користь справжнього образу дійсності, або шлях відновлення світової гармонії, наприклад, через шанування традицій в (конфуціанстві), законів Імперії (легізму) та ін. Таким чином, в навчаннях Далекого Сходу істина розуміється як рятівне Знання.

Ігрова Істина: Відомі актори, що з'явилися в відеоіграх

В іудаїзмі істина - розуміється як вірність заповідям, які були передані "від Бога" і викладені в Талмуді. У ряді книг істинним називається також сам і Бог, що є "і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, і справедливий" (Вих 34: 6, також Єр. 10:10). Подібної позиції дотримуються і мусульмани, для яких істиною є слова пророка Мухаммедеда, викладені в сурах і Корані, що ведуть до блаженного існуванню. Таким чином, в іудаїзмі та ісламі істина - це рятівний Закон.

Незважаючи на різний підхід до наукового і релігійного розуміння істини, на думку Фоми Аквінського ці підходи не є взаємовиключними. Фома Аквінський розглядає наукові істини як "істини розуму", а християнські істини як "істинами одкоровення", проте обидві вони на думку філософа походять від Бога, а отже і не можуть суперечити один одному. Ставлячи істину одкровення вище істини розуму, саме Аквінський проте сформулював поняття істини як "відповідність речі та інтелекту" (Veritas est adaequatio rei et intellectus) і вважав завданням філософії логічне пояснення божественних істин.

У суспільно-гуманітарних, природничих, технічних і науках під істиною розуміють відповідність його положень можливості емпіричної або теоретичної перевірки. З одного боку, істина постає як мета наукового пізнання, а з іншого - самостійна цінність, що забезпечує принципову можливість наукового знання збігатися з об'єктивною реальністю. Сама наука являє при цьому безмежний процес їх досягнення, рух від знання обмеженого, приблизного до все більш загального, глибокого і точного. Кілька обмежене застосування поняття істини в літературознавстві, де термін істини може стосуватися тільки позаестетічноі реальності, однак втрачає свій науковий статус при розгляді "художньої правди", в якій відбувається синтез об'єктивного і суб'єктивного.

Говорячи про наукове пізнання, розрізняють абсолютну і відносну істини, які є складовими об'єктивної істини. Абсолютним вважається таке знання, яке повністю вичерпує предмет і не може бути спростовано при подальшому розвитку пізнання. Зате відносна істина відображає об'єкт не повністю, а в певних межах, умовах, відносинах, які постійно змінюються і розвиваються. Розвиток науки таким чином являє собою постійний рух до оволодіння абсолютною істиною. У той же час абсолютизація відносної істини може ввести вченого в оману.